ІМПРЕСІОНІЗМ
фр. impressionnisme, від impression – враження) –напрямок у мистецтві кінця 1860-х – початку 1880-х років, головною метою якого була передача швидкоплинних, мінливих вражень. Імпресіонізм засновувався на останніх відкриттях оптики і теорії кольору; у цьому він співзвучне духу наукового аналізу, характерному для кінця 19 ст. Найбільш яскраво імпресіонізм проявився у живопису, де особлива увага приділялась передачі кольору і світла.
Імпресіонізм з'явився у Франції в кінці 1860-х годов. Його ведущі представники – Клод Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссарро, Берта Морізо, Альфред Сіслей и Жан Фредерік Базіль. Разом з ними виставляли свої картини Едуар Мане и Едгар Дега, хоч стиль їх творів неможна назвати імпресіоністичним. Слово «імпресіонізм» походить від назви картини Моне Враження. Сонце, що сходить (1872, Париж, музей Мармоттан), що була представлена на виставці 1874. Назва мала на увазі, що художник передає тільки своє швидкоплинне враження від пейзажу. Зараз термін «імпресіонізм» розуміється ширше, ніж просто суб’єктивне виділення художника: як старанне вивчення натури, в першу чергу з точки зору кольору та освітлення. Така концепція по суті протилежна традиційному, що походить ще від епохи Відродження розумінню головної задачі живопису як передачі форми предметів. Метою імпресіоністів було зображення миттєвих, якби «випадкових» ситуацій і рухів. Цьому сприяли асиметричність, фрагментарність композицій, використання складних ракурсів та зрізів фігур. Картина стає окремим кадром, фрагментом світу, що рухається.
Пейзажі та сцени з міського життя – мабуть, найбільш характерні жанри імпресіоністичного живопису – писалися «на пленері», тобто безпосередньо з натури, а не на основі ескізів і підготовлених нарисів. Імпресіоністи пильно вглядались в натуру, помічаючи кольори і відтінки, звичайно невидимі, наприклад синій у тінях. Їх художній метод полягав у розкладенні складних тонів на чисті кольори спектру, що складають їх. Утворювались кольорові тіні і чистий світлий трепетний живопис. Імпресіоністи накладали краски окремими мазками, іноді використовуючи контрастні тони на одній ділянці картини, розмір мазків змінювався. Іноді, наприклад для зображення ясного неба, вони згладжувалися пензлем в більш рівну поверхню (але навіть в цьому випадку підкреслювалась вільна, неохайна живописна манера). Основна риса картин імпресіоністів – ефект живого мерехтіння фарб.
На початку 20 ст. в живописі намітилися нові тенденції, що виражаються в відмові від реалізму і зверненні до абстракції; вони стали причиною того, що більш молоді митці відвернулися від імпресіонізму. Та не звертаючи на це імпресіонізм залишив великий спадок; в першу чергу цікавість до проблем кольору, а також приклад сміливого відторгнення традицій.
ПЬЄР ОГЮСТ РЕНУАР. МУЛЕН ДЕ ЛА ГАЛЕТТ
АЛЬФРЕД СІСЛЕЙ. СІЛЬСЬКА СЦЕНКА (СЕЛО ВУАЗЕН)
