Візуальне сприймання
Вивчаючи закономірності зорового сприймання людини, слід звернути увагу на поле зору (зорове поле). Воно є частиною простору, яка сприймається оком при спостереженні нерухомої точки на рівні очей і прямо перед нами. Поле зору має неправильну форму, яка є індивідуальною для кожної людини і залежить від конфігурації обличчя.

Поле зору буває монокулярне (при спогляданні одним оком) і бінокулярне (при спогляданні двома очима).
Поле зору поділяється на такі зони:
а)        зона центрального зору (1,5°-3°), де сприймання найчіткіше і визначається «жовтою плямою» — найчутливішою ділянкою сітківки ока;
б)        зона моментального зору (близько 18 ), у якій можливе короткочасне виразне споглядання;
в)        зона ефективної видимості — поле найкращого зору (в межах 30°) відповідає простору, де сприймання чітке при належній увазі;
г) граничне поле зору (горизонтально по 70° в обидва боки, 45° угору та 65° униз), у якому можливе нечітке сприймання обра­зів при нерухомих очах. Деякі люди можуть мати певні відхилення від цих значень.
Існують такі основні законо­мірності зорового сприймання:
а)         чутливість ока в полі зору зменшу­ється від центра до периферії;
б)        центральними ділянками сітківки ока здійснюється кольоровий, а перифе­рійними— ахроматичний (безколірний) зір;
в)        різні кольори сприймаються щодо поля зору в різних межах: жовті й блакитні — у найширших, червоні і зелені — у найвужчих; пересування кольорів до периферії змінює їх: червоні й зелені —
до жовтого, пурпурові — до синього,
г)         краще сприймаються перифе­рійним зором, ніж центральним, слабкі світлові подразники й рухливі предмети;
ґ) на відстані найгірше сприймається синій колір, найкраще — білий на чорному фоні (особливо при  слабкій освітленості); при нормальній освітленості та з близьких відстаней найкраще видно чорний колір на білому фоні;
д)        обсяг одночасного зорового сприй­мання людиною становить 5-7 об'єктів.

Таблиця 1. Зміна чутливості ока в полі зору відносно горизонтальної площини

Навіть у випадку фіксації на одній точці, око постійно виконує мимовільні, незалежні від волі людини рухи. Під час розглядання об'єктів око невпорядковано і стрибкоподібно рухається між окремими точками фіксації з розмахами від 0,083-0,166° до 18-20°, з кутовою швидкістю до 400 град/с. Затримка ока для спостереження окремої точки, або фіксаційна пауза, становить 0,2-0,5 с, що становить при­близно 97% тривалості часу спостереження, а 3% часу око перебуває в русі.

Під час стрибків око не бачить, однак попередній образ ще на короткий час залишається на сітківці, являючи собою післядію образу, що, наприклад, викори­стано в кіно. Око більше стомлюється від рухливості, ніж від напруження світло­чутливості сітківки (мал. 2.1).

Мал. 2.1. Моторика (рухливість) очей людини
Зорове сприймання має ще такі властивості, як спостереження рухливих предметів і зорові ілюзії. Оскільки горизонтальні рухи очей швидші за вертикальні, до того ж вертикальні більш стомливі, то горизонтальні розміри оцінюються більш точно, ніж вертикальні.

Однією з особливостей візуального сприйняття є візуальні ілюзії.
Ілю?зія (лат. illusio — обман, помилка) — викривлене, хибне сприймання дійсності. Проте ілюзію слід відрізняти від галюцинації, при якій реального зовнішнього об`єкта, як правило, немає. Агностицизм використовує ілюзію як аргумент для доведення неадекватності людських сприйнять об'єктивному світові.

Діалектичний матеріалізм розглядає ілюзію як відображення дійсності, хибність якого має свої гносеологічні, психічні чи соціальні причини.
Ілюзії візуального сприйняття. А що бачите ви??
Мозок наш не завжди здатний бачити предмети такими, якими вони є насправді. Переконайтеся в цьому!!!!!!!

бачите вхід в пекло? Насрпавді - це картина, намальована на асфальті...

і як би ви зіграли в такі шахмати?

це - звичайна маска єгипетської мумії...

зверніть увагу, як важко сприймати маску, як ввігнуту... Мозок несвідомо бачить обличчя, як нормальне

дивіться в центр зображення, а тоді не відриваючи погляду покрутіть головою вправо-вліво... Ну як, кола рухаються?

а тепер взад-вперед... Хоча тут ілюзія сильніша, тому можна просто дивитись

пульсує? А картинка то не анімована

Наукові дослідження у галузі психології творчості найзагальнішою ознакою творчого мислення називають його образність (Ананьєв, Виготський, Мелик-Пашаєв, Рубінштейн та інші). Визначальною є здібність до створення художнього образу — спочатку у мисленні, у свідомості автора, а потім — вираження його у матеріалі. Саме художні образи, які є досить складними структурними утвореннями, уособлюють своєрідність художнього мислення і визначають рівень його розвитку та сформованості.  Проблема специ­фіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне (свідоме чи позасвідоме) бажання проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ — це відображен­ня певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою мо­дель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об'єктивного ідеалізму твердив, що світ — це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, його вторинне копію­вання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.

Учні Платона — Арістотель і Плотін — також зверталися до фе­номена художнього образу, проте на відміну від свого вчителя наголошу­вали, що мистецтво не займається копіюванням предметів, а намага­ється проникнути у принципи, що містять у собі джерело природи.

Процес активізації інтересу до феномена художнього образу роз­починається у XVIII ст., він пов'язаний з іменами А. Шефтсбері, Г. Е. Лессінга, Д. Дідро та ін. Проте вперше образ стає одним з фундаментальних понять естетичної науки у теоретичних розробках Ф. Шіллера. Цей факт сам по собі глибоко симптоматичний. Адже осмислен­ням природи художнього образу займається один з видатних пред­ставників «веймарського класицизму», людина, яка сама створювала систему образів і мала змогу інтерпретувати їх, спираючись на власний творчий досвід. На думку Шіллера, у художньому творі втілюються світоглядницькі ідеї митця, його власні почуття і міркування.

У подальшому проблема художнього образу привертає увагу Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, О. Потебні, Д.Лукача, сучасних науковців А. Єремєєва, Б. Галєєва, М. Кагана, В. Мазепа тощо.

Важливе місце при створенні художнього образу посідає співвідношення раціонального і емоціонального. Ці два поняття взаємозв'язані між собою і доповнюють одне одного. Без емоційного не може існувати художній образ в жодному виді мистецтва. Однак емоційність починає працювати лише тоді, коли митець чітко знає і раціонально обмірковує, як має бути вибудувана структура образів його твору.

Художній образ є водночас категорією психології, як елемент функціонування психіки людини, та категорією естетики і мистецтвознавства, як художня одиниця. Психологія визначає образ як узагальнену картину світу (предмету, явища), що складається за результатом переробки інформації, яка поступає через органи почуттів.

Важлива характеристика образу — узагальнення. Образ існує як певний змістовий комплекс, що узагальнює виділені суб’єктом диференційні ознаки конкретних об’єктів та виявляє серед них дещо загальне. Разом з тим, художній образ є чуттєво-конкретним виразом індивідуальності автора, відтворенням внутрішніх психологічних характеристик. Злиття, поєднання загального і неповторно індивідуального у мистецтві носить назву типізації. Типізація є обов’язковою умовою створення образу. Вона передбачає «визначення головного, відмову від другорядного, несуттєвого та, водночас, суто індивідуальне, чуттєво-конкретне вираження цього загального. Художнє абстрагування є визначальною особливістю діяльності художника. Операція абстрагування є основою досягнення образної виразності. Типізація є інструментом абстра­гування, а його прийоми — стилізація, гротеск, гіпербола тощо.

Вищерозглянуті особливості художнього образу — узагальнення, типізація, абстрагування прямо відповідають механізмам творчого мислення. Це його логічно-операційні складові — аналіз та синтез. Тобто, створення художнього образу відбувається у свідомості автора саме за законо­мірностями функці­онування мислення, що дає змогу зробити висновок про зв’язок між рівнем сформованості творчого мислення та здібностями до створення повноцінних художніх образів.

Досліджуючи специфіку відображення дійсності у мистецтві, естетика визначає художній образ як цілісний феномен (Басін, Борєв, Волков, Мігунов). Цілісність образу складає дві його найважливіших гносео­логічних якості — реалістичність та почуттєва детермінованість, що наближає художній образ до дійсності. Разом з тим художній образ позначається умовністю та пара­доксальністю, — ці ознаки є атрибутами творчого мислення художника. Цілісність та лаконізм — основні форми прояву образності, вони є також наочними показниками виразності композиції.
Специфіка просторово-образного мислення визначає наступні опер­аціональні характеристики художнього образу. Це метафора і порівняння, як альтернативні, дещо алогічні способи його утворення (Бондаренко, Ротенберг). Загальною ознакою образу автори визначають його багатозначність, а характеристикою сприйняття — системність та багатомірність. Хоча зазначені характеристики подані відповідно до образу сприйняття, але вони цілком притаманні і загальному поняттю художнього образу. Метафоричність є спільною характеристикою мислення художника та образу у мистецтві.

Створені образи завжди мають емоційне забарвлення і поєднуються з елементами оцінки. Емоція виступає як специфічне узагальнення нелогічного характеру і забезпечує практичну ефективність образу. Витоком емоційності у мистецтві є особистісний характер його образів. Більшість дослідників визначають емоційність провідною ознакою художнього образу. Здібність до формування образів у свідомості є специфічною ознакою творчої уяви художника (Мелик-Пашаєв). Саме вона визначає вищий рівень ієрархії художньо-творчих здібностей — художню обдарованість. Художній образ — це чуттєвий образ, що виражає собою переживання, емоції, оцінки, художні ідеї. Образ повинен адекватно виражати внутрішній, духовний зміст твору.

Художній образ має категоріальну функцію, тобто виступає «засобом розчленування реальності на елементи різного рівня». За змістом вид відображення об’єкту в образі визначається як інтуїтивний — інтуїтивні образи є одиницями свідомості. Це означає, що образ об’єкту може складатися в результаті інтуїтивно-емоційного «домислювання» художньо-виразних деталей.

Розглянуті ознаки художнього образу (метафоричність, емоційність, інтуїтивність)  характеризують також і категорію «образне мислення», або, іншими словами, є засобами образного відображення дійсності. Художній образ можна визначити як «інструмент інтуїтивно-емоційного опанування дійсності». Не менш важливою є і така ознака образу, як інформа­тивність, тобто насиченість певним змістом. Вона пов’язується із інтелектуальними характеристиками і виявляє понятійний аспект образотворчої діяльності.

Процес утворення художнього образу, практична художня діяльність пов’язані з активною роботою мислення. На стадії задуму образ формується спершу у свідомості художника як абстракція. Однак, механізм побудови образу має спільні закономірності, безвідносно того, чи він складається у внутрішньому плані, чи набуває наявне художньо-пластичне вираження. Ці закономірності обумовлені загальними принципами творчого мислення.

Існують різні точки зору на пояснення феномену виникнення образу. Так, наприклад, позиція гештальтпсихології — це створення єдиного чуттєвого образу на основі виникнення первинного уявлення, миттєвого сприйняття об’єкту, співпадіння оптичних та феноменальних сенсів (Вертгеймер, Дункер, Майєр). Інша позиція виявляє складність та ієрархічність художнього бачення. Б.В.Раушенбах, пов’язуючи закономірності сприйняття та закони побудови зображення, говорить про «перцептивну перспективу», як поняття, що характеризує художнє відчуття простору. Представлені підходи уточнюють особливі деталі процесу художнього пізнання та формування художнього образу.

Проведений аналіз підтверджує, що художній образ має не тільки графічний вираз, а є складним психологічним утворенням. Образ, як продукт художньої діяльності, являє собою єдність раціонального та почуттєвого, інтелекту та емоцій. Головною особливістю художнього образу є своєрідне синтезування загального і одиничного, типового та індивідуального, об’єктивного і суб’єктивного.

Художній образ — це особлива форма пізнання дійсності у мистецтві. Але слід відрізняти поняття «художній образ» не тільки від поняття «образ у філософії», але й від поняття «образ зображення». Образ зображення розуміється як таке сприйняття дійсності, якому притаманна наочність. Проте художній образ також може бути наочним. Поняття «художній образ» значно ширше, воно розкриває сутність життєвого явища, але робить це за допомогою художніх засобів. Документальна фотографія, технічний малюнок, документальний фільм і т. ін. мають зображувальну наочність, але вони не належать до мистецтва, і тут не йдеться про художній образ. У мистецтві можуть бути твори, які не мають зображувальної наочності, наприклад музичні, художні, ліричні твори тощо.

Проблема впливу художнього твору на аудиторію надзвичайно складна і водночас цікава. Цей процес безпосередньо пов'язаний з двома давньогрецькими поняттями: сугестією — навіюванням і емпатією — співпереживанням. І якщо ці два поняття по-справжньому співпрацюють між собою (митець створює, а глядач сприймає), вини­кає діалог між художником та аудиторією, що і приводить до духовного очищення, яке переживають і глядач, і митець. Такий зв'язок має взаємовпливовий характер: аудиторія сприймає, але водночас і стиму­лює творчу активність художника. Саме в існуванні цього діалогу і полягає надзавдання справжнього мистецтва.

Проблема змісту і форми в мистецтві   Важливе місце у мистецькому творі посідають поняття змісту і фор­ми, які дають змогу створити повноцінний художній образ. Зміст і форма органічно пов'язані між собою, вони взаємодоповнюють одне одного. Форма — це зовнішня оболонка художнього ви­твору, вибір митцем зображально-виражальних засобів і технічних прийомів. Форма зумовлює композицію, структуру, темпо-ритмову побудову художнього твору, які допомагають митцеві роз­крити його основний зміст. Зміст художнього твору є яскравим свідченням існування діалектики суб'єктивного й об'єктив­ного, адже, відображаючи певні процеси та явища, митець обов'язково висловлює своє ставлення до них у контексті свого світосприйняття.

Структура змісту художнього твору є синтезом таких важли­вих компонентів, як тема, ідея та емоційно-естетична оцінка зобра­жуваних явищ. Тема (від грець. thema — те, що покладено в осно­ву) є головним об'єктом зображення у художньо­му творі. Ідея (від грець. idea — представлення) — це дум­ка автора, що відображає його світовідчуття і світосприйняття, тобто емоційно-естетична оцінка зображуваних явищ. Органічне поєднання і взаємовплив змісту і форми сприяє створенню повноцінного художнього образу.

на головну